Наприкінці 2010-х усі скупали біткоїн, у 2021 — NFT-картинки, а зараз масово переходять на штучний інтелект.
Що між цими трендами спільного? Нобелівський лауреат Роберт Шиллер каже: в усіх випадках на поведінку інвесторів, компаній та цілих ринків впливають не лише цифри або розрахунки. Людьми керує сліпа віра в красиву ідею. В якийсь момент усім просто починає здаватися, що крипта, цифрове мистецтво або ШІ — це єдине очевидне майбутнє.
У своїй книзі «Наративна економіка. Як історії стають вірусними й зумовлюють важливі економічні події» Шиллер пояснює, чому такі ідеї розлітаються світом наче віруси, як змушують нас скуповувати певні товари та зрештою змінюють світову економіку.
Записали найважливіше.
Люди інвестують не в активи, а в історії
Розглянемо це на прикладі криптовалюти. Біткоїн з’явився після фінансової кризи 2008 року, коли довіра до банків різко впала. На цьому тлі ідея грошей, які не контролює держава, стала дуже популярною — і біткоїн запропонував саме таку альтернативу.
Популярності біткоїна допоміг і загадковий образ його творця — Сатоші Накамото. Це підсилило ідею «незалежних грошей», вільних від контролю урядів та банків. Творці технології змогли переконати людей, що криптовалюта започаткує нову економіку (і це частково вдалося).
Популярність біткоїна підкріплювали історії про тих, хто без особливого розрахунку інвестував у крипту і став мільйонером. Підсилювали ажіотаж і медіа: зі зростанням курсу біткоїна публікували все більше новин, дискусій та прогнозів. А кожна нова хвиля уваги, відповідно, спонукала людей інвестувати у криптовалюту.
Нерідко люди, які розмірковували про купівлю крипти, менше спиралися на власні прогнози, а більше на ентузіазм інших інвесторів, новини про різке зростання курсу біткоїна та загальне відчуття, що ледь не всі навколо вже на цьому заробляють.
Такий механізм Шиллер і називає соціальним зараженням. Це працює так: що більше людей говорять про актив (у цьому випадку біткоїн), то важливішим і перспективнішим він починає здаватись іншим.
Серветка Лаффера, яка змінила економічну політику США
Крива Лаффера — це популярна економічна ідея про те, що через занадто високі податки держава насправді втрачає доходи. Це не була революційна концепція: подібні моделі й раніше обговорювали економісти. Втім, криву Лаффера зробила вірусною не математична модель, а красива історія про її створення, яку було легко переказувати іншим.
У 1974 році економіст Артур Лаффер вечеряв у вашингтонському ресторані Two Continents разом із політиками Діком Чейні, Дональдом Рамсфельдом та журналістом Джудом Ванніскі.
Під час розмови про податкову політику Лаффер нібито взяв паперову серветку й намалював просту криву, яка показувала: якщо податки зависокі, люди втрачають стимул працювати та інвестувати, а держава зрештою починає отримувати менше грошей.
Джуд Ванніскі пізніше перетворив цю сцену на публічну історію. Він описував її у своїх текстах і книжці «Як працює світ», а сама «серветка Лаффера» поступово стала символом нової економічної логіки. Зниження податків почали подавати не як поступку багатим, а як спосіб прискорити економіку.
У 1970-х США опинилися в кризі: країну накрила висока інфляція, а економіка помітно загальмувала. Старі економічні підходи більше не працювали, тому довіра до них танула. На цьому тлі дедалі популярнішими ставали нові ідеї — так звана економіка пропозиції, яка закликала стимулювати бізнес і знижувати податки.
Коли Рональд Рейган прийшов до влади, він узяв курс на податкові скорочення, а крива Лаффера стала одним із найвідоміших символів рейганоміки. Не в останню чергу завдяки історії про геніальну ідею, намальовану на серветці.
Ілюзія про те, що ринок нерухомості зростатиме вічно
Перед кризою 2007–2009 років у США дедалі популярнішою ставала ідея, що житло — це майже гарантовано вигідна інвестиція. Ціни на нерухомість роками зростали, і люди вірили, що так буде й надалі.
Саме ця масова впевненість, за словами Шиллера, допомагала роздувати бульбашку на ринку житла. Що більше росли ціни, то сильніше люди вірили в надійність нерухомості, а ринок отримував більше грошей.
Подібні наративи активно підтримували медіа. Телешоу про нерухомість, фінансові колонки та історії успіху створювали ілюзію, що ринок житла постійно зростатиме.
В результаті сама історія про житло, яке постійно дорожчає, підживлювала ринок. А коли ціни почали падати й вибухнула фінансова криза 2007–2009 років, руйнуватися став і сам наратив про безпечний ринок нерухомості.
Чому ця історія показова? Вона чітко демонструє, як виникають фінансові бульбашки, що тримаються лише на масовій вірі в майбутнє. Схожий сценарій повторюється з епохи в епоху: від залізничного буму XIX століття — до краху доткомів та ажіотажу навколо криптовалют. Механізм завжди однаковий: у певний момент інвестори просто починають вірити в казку про «нову еру», де старі правила економіки більше не діють.
Боятися повстання фабричних машин штучного інтелекту
Страх, що нові технології залишать людей без роботи, добре описує настрої багатьох спеціалістів після поширення Gen AI. Та природа цих побоювань, вочевидь, не нова.
Ще 200 років тому британські робітники нападали на фабрики та ламали обладнання, боячись втратити роботу через промислові машини. Пізніше схожі історії почали виникати навколо автоматизації виробництва, конвеєрів та комп’ютерів.
Шиллер звертає увагу, що кожна нова хвиля страху супроводжується схожими емоціями: технологія нібито настільки потужна, що радикально змінить ринок праці та залишить величезну кількість людей без роботи. Тільки якщо раніше це були фабричні машини, то сьогодні — вже Gemini або Claude.
Але треба розуміти, що економіку змінюють не тільки технології, але й самі дискусії. Масовий страх перед автоматизацією та ажіотаж довкола можливостей ШІ може впливати на політику, інвестиції, ринок праці та поведінку компаній ще до того, як технологія справді радикально щось змінить.
Чому культ розкоші та економії циклічний
У 1920-х США переживали період економічного буму, який пізніше назвуть «бурхливими двадцятими». Разом зі зростанням економіки змінювалась і культура споживання. Саме на 1920-ті припав сплеск реклами, що продавала американцям образ заможного та успішного життя — зі статусними автівками, люксовим одягом і прикрасами.
За якихось 10 років Велика депресія помножила культ розкоші на нуль, зробивши його ознакою несмаку. Через масове безробіття й банкрутство заможність стала сприйматись як вада, а в новий культ звели ощадливість.
Покоління американців, яке пережило кризу 1930-х, ще довго асоціювалося зі звичкою економити. Саме з цим періодом пов’язують вислів Use it up, wear it out, make it do, or do without («Використовуй до кінця, зноси, пристосуй або обходься без цього»), що пропагує ощадливе споживання.
Шиллер звертає увагу на те, що подібні коливання повторюються століттями. Ще у Давній Греції та Римі існували sumptuary laws (закони про розкіш), які фактично визначали, хто може відкрито демонструвати свій статус, а хто — ні. Подібні закони діяли в Китаї у XIV–XVI століттях та Японії в XVII столітті. Суспільство циклічно переосмислює саме право людини відкрито демонструвати багатство, і ці зміни часто напряму залежать від економічного стану епохи.
Це вже було, або Чому історії повертаються
Людям майже завжди здається, що саме цього разу світ змінюється назавжди. Проте зазвичай оновлюються лише деталі (штучний інтелект замість машин). А сам процес — страх перед прогресом або ажіотаж довкола нової технології — суспільство вже переживало.
Проте одна критична відмінність у нашого часу все ж є — це швидкість. Зараз економічні наративи поширюються значно стрімкіше, ніж будь-коли. Соцмережі перетворили економіку на безперервний потік повідомлень про кризи, обвали ринків, криптомільйонерів та черговий кінець старої системи.
У світі соцмереж економічні наративи вже майже неможливо відокремити від контенту. Вони живуть за тими самими правилами, що й меми або вірусні відео: що сильнішу емоцію викликає історія, то швидше вона починає впливати на поведінку мільйонів людей.
Бажаєте отримувати дайджест статей?
