Зараз наше дозвілля, відпочинок і хобі багато в чому пов'язані з пристроями: фільми, книги, онлайн-курси, музика, статті, віртуальні екскурсії та галереї. І це не погано, просто інакше, ніж було до появи гаджетів.
Опинившись на тривалий час без електрики та сучасної техніки, людина у 2024 може розгубитись і замислитись: а як виживали наші пращури? Але, здається, люди минулого не сумували та не чекали, доки хтось винайде вай-фай. Наші пращури вміли та любили веселитись!
Як розважалися в епоху, коли електрику ще не придумали? Аби зібрати кілька цікавих та небанальних варіантів з усього світу, ми дійшли аж до Британської бібліотеки. Приготуйтеся здивуватись!
Гра в кістки
Найпопулярнішою грою в середні віки були кістки або астрагал (гра в кістки тварин). У неї гралися в хатинах, замках, тавернах і навіть монастирях — і часом програвали все своє майно. А ще — нерідко шахраювали, бо підроблювали кістки: намагнічували один бік, обтяжували свинцем або дублювали. Давні греки вірили, що гру винайшли лідійці під час голоду, аби відволіктися від думок про їжу.
Археологи кажуть, що астрагал використовували по-різному:
- Гра в кості — бабка/кістка випадала певним боком, а гравці підраховували кількість очок.
- Гра з чотирма астрагалами. Найвдалішим вважався результат, коли всі бабки падали на різні боки.
- Тропа — поширена в античному світі гра з п'ятьма астрагалами. Бабки підкидали та ловили тильним боком долоні, підраховуючи очки. Цю розвагу можна порівняти із сучасною грою в кубик. Кожна грань астрагалу мала свою цінність. Той, хто підкидав та ловив кості на більшу кількість очок, вигравав їх.
А ще астрагал використовували для ворожіння. Це був один зі способів полоскотати нерви та дізнатися майбутнє. У давні часи для ворожіння використовували свійських тварин. У найпростішому варіанті на гранях кістки вирізалися знаки та літери, а з кількох таких кісток складалися слова та символи.
Ворожіння на кістках сприймалося як справа простолюдинів, через це й не набуло особливого визнання на теренах Європи. Водночас у Тибеті це вважалося хіба що не мистецтвом.
Полювання на папороть
Найбільше безумство вікторіанської епохи призвело до злочинів та навіть бійок із племенем апачів. Це захоплення було... збором папороті. Британці збиралися в цілі мисливські групи та вирушали в грандіозні пригоди виключно для того, щоб задовольнити свою пристрасть до цієї рослини.
Все почалося, коли Натаніель Бегшоу Ворд винайшов пристрій, що міг зберігати екзотичні рослини в англійському кліматі, — флораріум. Незабаром помічник Ворда почав поширювати чутки про те, що збір папороті свідчить про інтелект, а сама рослина покращує чоловічу силу. Звичайно, ця фраза нікого не залишила байдужим. Сексуальний потенціал рослини не доведено і понині, але тоді ця чутка стала однією з причин птеридоманії — найпотужнішої папоротевої лихоманки у світі.
Промо виявилося успішним, і папороті стали символом статусу. Захоплення досягло свого піка, коли колекціонери папоротей почали шукати рідкісні екземпляри по всьому світу, включно з віддаленими небезпечними територіями.
Одним із таких місць були землі племені апачів у Північній Америці. Британські колекціонери, бажаючи поповнити свої колекції рідкісними видами папоротей, почали організовувати експедиції до територій корінних американців. Це призвело до конфліктів з апачами, які захищали свої землі від чужинців. Загалом серія сутичок апачів з британцями тривала з 1849 по 1886 рік, хоча окремі затяглися аж до 1924.
Одна з найбільших колекцій папоротей належала тогочасному принцу Уельському: її масштаб був такий, що принц навіть перетворив власний домашній театр на оранжерею, і актори виступали в нетрях папоротей.
Спіритичні сеанси
У 1848 році в провінційному американському містечку Гайдсвіл двом сестрам, Кет і Маргарет Фокс, нібито з'явився «дух містера Сілітфута», який колись загинув у їхньому будинку. Дівчата почули дивний ритмічний стукіт і почали відповідати на нього. Новина про цю подію швидко поширилася, а до 1860-х років спіритизм став популярним і в інтелектуальних колах Європи.
Експерименти показали, що дівчата навмисно підробляли стукіт самі. Сестри Фокс зізнались у фальсифікації, однак течію вже було не зупинити. До кінця XIX століття понад 8 млн людей стали послідовниками спіритизму.
Найбільш помітно течія спіритуалістів відзначилася у Великобританії. Вона набула такого розмаху, що стала новою релігією з офіційними церквами, газетами та послідовниками.
Кількість «медіумів», які за допомогою різноманітних фокусів намагалися ошукати людей на гроші, була неймовірною. У 1950 році в країні навіть було прийнято закон, який забороняв заробляти на проведенні спіритичних сеансів.
Для сеансів часто використовувалися стіл, маятник або стрілка для вказування і спеціальна скатертина, розкреслена знаками та літерами. Маятник або стрілка оберталися, вказуючи на літери, — так духи нібито відповідали на запитання медіума.
Чайні церемонії
Зовнішня незворушність і любов до чаю майже на генетичному рівні — риси, які приписуються британцям. Однак є нюанс: одна з цих, здавалося б, вроджених рис була сформована... жінкою з Португалії.
Вперше чай потрапив до Британії в 1660-х роках завдяки португальській принцесі Катерині Браганській, яка вийшла заміж за короля Карла II. Принцеса — завзята шанувальниця напою — привезла із собою цю традицію з Португалії. Незабаром чай почав здобувати популярність серед англійської знаті.
Історичний анекдот свідчить: на ящиках із чаєм, які приїхали разом із принцесою, була написана португальська фраза Transporte de Ervas Aromaticas («перевезення ароматичних трав»), скорочено — T.E.A.
А ось всесвітньо відомий полуденний чай (afternoon tea) став традицією в середині XIX століття завдяки Анні, герцогині Бедфордській. В ті часи проміжок між обідом і вечерею був досить довгим, тож Анна почала замовляти чай з легкими закусками, щоб утамувати голод. Вона стала запрошувати на такі чаювання своїх друзів, і незабаром полуденний чай став модним серед вищого суспільства.
Цікавою є також британська традиція пити чай з молоком — причиною для цього стали не лише смакові властивості такого поєднання. Річ у тому, що у XVIII столітті чайні чашки виготовлялися з тонкої порцеляни, яка могла тріснути від високої температури, необхідної для заварювання чайного листа. Додавання холодного молока допомагало знизити ризик. Але, звісно, відіграв роль і смак: чай, який пили у XVIII та XIX століттях, був часто міцнішим та гіркішим. Молоко допомагало пом'якшити смак.
На батьківщині чаю, в Китаї, споживання напою від зародження скоріше було філософією, ніж світським ритуалом. Китайська чайна церемонія існує вже кілька тисячоліть. Вона передбачає використання спеціального посуду і дотримання особливих правил.
Чайні церемонії господар помешкання влаштовує з кількох причин:
- «Знак поваги» — пригощаючи вишуканим напоєм старшого за віком або за посадою, людина показує свою повагу до нього.
- «Знак вибачення» — після сварки знайомий або друг, який хоче примирення, підносить іншому чашку чаю, щоби перепросити.
- «Подяка старшим родичам у день весілля» — наречені, стоячи на колінах, підносять чай батькам, які його випивають і благословляють молодих.
- «Підтримання традиції» — найпопулярніший вид церемонії, коли в чайній кімнаті збираються родичі та знайомі.
Вуличний театр
Середньовічні вистави суттєво відрізнялися від сучасного театру. Перш за все, вони відповідали за духовну розвагу городян і народною мовою пояснювали Святе Письмо.
Мораліте — щось середнє між релігійним та комічним театром. В алегоричній формі в них показувалася боротьба добра і зла у світі й всередині людини, а результатом цієї боротьби було спасіння або загибель душі. Про спектаклі оголошували заздалегідь, на міських воротах вивішувалися плакати, а під час вистави місто ретельно охороняли.
Можна було розважитись і без моралі. Наприклад, подивитися на виступи мандрівних артистів. З XIV століття у Франції утворюються перші трупи професійних мандрівних акторів. Було навіть створено таку собі скілсет-інструкцію — «Повчання трубадура Гіро де Калансона жонглеру»:
«…[Він] має грати на різних інструментах; крутити на двох ножах м'ячі, перекидаючи їх з одного вістря на інше; показувати маріонеток; стрибати через чотири кільця; завести собі приставну руду бороду та відповідний костюм, щоб лаятись і лякати дурнів; привчати собаку стояти на задніх лапах; знати мистецтво ватажка мавп; збуджувати сміх глядачів потішним зображенням людських слабкостей».
Змагальна ходьба
Протягом ХІХ століття улюбленим видом спорту для глядачів в Америці був пішохідний спорт — буквально змагальна ходьба. Для наших сучасних мізків просто ходьба, навіть і змагальна, може видаватися не дуже захопливою. Але в ті часи пішохідні змагання приваблювали величезні натовпи, породжували суперзірок і навіть викликали перші допінгові скандали.
Пішохідний спорт злетів у США завдяки спортсмену Едварду Вестону. У 1860 році він уклав парі з другом, що пройде від Бостона до Вашингтона (трохи більше як від Києва до Львова), якщо програє. Ставка полягала в тому, що Авраам Лінкольн програє президентські вибори. Коли Лінкольн виграв (сорі за спойлер), Вестон виконав свою обіцянку та пройшов цей шлях за 10 днів — майже як і планував, спізнившись на інавгурацію нового президента лише на кілька годин.
Люди були настільки вражені, що Вестон став першою суперзіркою у світі змагальної ходьби. Правда, пізніше його звинуватили в жуванні листя коки для підтримання свого темпу.
В ультрамарафонах учасники маршували місяцями, зупиняючись лише для сну. Вони навіть мусили їсти на ходу, але нагорода була того варта: призи могли сягати $20 тис. (для британців це близько 20 папоротей). Фанати були у захваті. У 1879 році в Нью-Йорку навіть спалахнув бунт, коли не вистачило місця для натовпу, щоби спостерігати за змагальною ходьбою.
Бажаєте отримувати дайджест статей?
