Мабуть, немає в країні кращого експерта з кризових комунікацій, ніж Сергій Коваленко — CEO Yasno — компанії, що прожила з українцями найтемніші дні. Під час блекаутів Сергій перетворив свій Facebook на основне джерело новин про стан енергосистеми. Він знає, як реагувати на провокації, витримувати хейт та емоції тисяч людей.
Ми запросили Сергія лектором з кризових комунікацій в Laba for Teams — наш новий проєкт з мінікурсами для розвитку команд. І попросили його висловити свою непопулярну думку — емоційну, незручну, гостру — але не тікати. Його «накипіло» — про «критичне мислення». Нижче Сергій аргументує:
— чому вираз «критичне мислення» втратив своє значення
— що варто вчити у школах замість критичного мислення
— чому позиція «я не знаю» насправді сильніша, ніж будь-яка критика
— як формулювати свої непопулярні думки, щоби пізнавати нове, а не закриватися у власній бульбашці
Обережно: текст випробовує вашу здатність мислити out of the box та витримувати контроверсійні погляди.
Я просто ненавиджу вираз «критичне мислення»
Цей термін давно тиражувався, але останнім часом він ще й деформувався. За цією фразою часто ховається вже не мислення, а лише критика, небажання розібратись, а деколи — взагалі вихваляється агресія.
Нещодавно я лежав у лікарні та кілька днів не міг ходити, тож перечитував свого улюбленого Айзека Азімова. Згадав одне його коротке оповідання з 1941 року, яке потім увійшло до збірки «Я, робот». Сюжет простий: двоє людей в космосі після аварії збирають із запчастин робота, щоб той допомагав їм вижити. Але робот каже: «Не ви мене створили. Мій Бог — це генератор». Люди намагаються довести йому протилежне, а він стоїть на своєму.
І це дуже точно про наш контекст сьогодні: ти не можеш переконати того, хто вже ухвалив внутрішнє рішення.
В цьому я бачу головну проблему — через абсолютну, деколи безпідставну впевненість у власній правоті в людей з «критичним мисленням» зникає цікавість до нового, бажання досліджувати й вміння сумніватися. Фраза «критичне мислення» перетворилася на синонім безапеляційності: людина не намагається зрозуміти, а лише відкидає та закриває тему.
Коли мені говорять про «критичне мислення», я бачу там не спробу розібратись, а бажання виграти будь-який спір. Особливо це помітно в соцмережах. В офлайні таке трапляється рідше, але висновок той самий: люди просто не спілкуються. Наче говорять — а насправді кожен залишається при своєму.
Не знати щось — це круто
Нещодавно мав зустріч з нашою першою лінією — кол-центром та відділеннями. Мене запитали: «Яку рису ви вважаєте найважливішою для успішної людини або керівника?» І я відповів, що для мене найбільше надбання було в момент, коли я зрозумів: не знати — це круто.
В нас, українців, специфічна культура. Ми переконані, що все знаємо і все зробимо. Причому знаємо вже давно, а зробимо — за дві хвилини. Але насправді сила в іншому. Коли ти можеш сказати собі чи опоненту: «Я цього не знаю. Давай подумаємо разом. Що ти маєш? Що я маю? Може, разом зберемо пазл». Це як у серіалі «Доктор Хаус»: він виписував на дошку навіть безглузді версії, але саме вони допомагали зрештою знайти правильний діагноз.
Не знати — круто ще з однієї причини. Ми завжди обмежені у власних знаннях. Але щойно ти кажеш: «Я не знаю», одразу відкривається поле попереду. Хтось підкаже, щось нагуглиш, щось — знайдеш із ChatGPT. Не важливо, як і де — головне, що розуміння власного незнання запускає процес пошуку. І це, як на мене, дуже правильна історія.
Право на незнання треба культивувати так само, як право на помилку
Ти завжди бачиш у ситуації щось своє. Є класний мем-відео: італійська бабуся з дорослим онуком сидять за столом. Вона наливає якийсь безалкогольний напій. У неї в склянці менше, в нього — більше. Він такий благородний: «Давай поміняємося, нехай буде тобі більше, а мені менше». Намагається це зробити. Вона починає нервувати, кричить. Він перепрошує. Аж потім бабуся дістає пляшку лімончелло — і доливає собі алкоголю вдвічі більше, ніж онуку.
Щоб зрозуміти, що людина робить і навіщо, треба зробити крок назустріч цьому розумінню. А потім уже вирішувати — наполягати, змінювати позицію або визнати: «О, так я ж спочатку все зрозумів не так». Це кумедна, але показова ситуація.
Раніше треба було культивувати право на помилку. Бо навіть після всіх змін та поколінь у нас досі по-радянськи вважають, що помилка — це щось жахливе. Насправді ж помилятися — нормально, і це неминуче.
Сьогодні треба культивувати не тільки право на помилку, але й право на незнання. Щоб замість єдиного переконання, що «Це так, і більше ніяк», було розуміння того, що існують інші варіанти.
Згадаємо, як було в період карантину та вакцинації. Люди казали: «Треба критичне мислення». А я завжди відповідав: «Треба або мати знання, або довіряти перевіреним джерелам, або чесно визнати: я не знаю». Право на власну думку ніхто у вас не забере. Але те, що ви маєте власну думку, не дорівнює тому, що ваша думка розумна.
І ось тут ми повертаємось до того, що не знати — круто.
Замість критичного мислення нам усім не завадило б навчитися мистецтва дебатів
Коли чую: «Дітей треба вчити критичного мислення з садочка, потім у школі, а потім у виші», — я ніколи не погоджуюся. А коли мене запитують: «А що тоді вводити? Чого треба вчити дітей, дорослих, співробітників?» — моя відповідь проста: треба вчити дебатів.
У школі та університеті в мене дебатів не було. Лише на останньому курсі виникли якісь ініціативні групи — хтось навчався за кордоном, повернувся додому — і формат почав з’являтись.
А от у доньки дебати — частина шкільної програми. І я дивлюся на неї з захватом: якби в 15 років я вмів так формулювати думки, заходити в задачу, шукати аргументи, тримати правила дискусії — це було б зовсім інше мислення. Дебати реально прокачують пластичність мозку.
Добре пригадую переломний момент під час власних дебатів. Як і заведено, спочатку я був «адвокатом», а потім трапився світч — і довелося перебудовуватись на опонента. Я досі пам’ятаю цей момент на фізичному рівні: ти з командою змінюєш позицію під час самого процесу, буквально «перевзуваєшся», і виникає відчуття, ніби стаєш «поганим героєм». Це був неповторний досвід — вперше роздивитися проблему з протилежної точки зору. І саме таке вміння змінювати сторони зараз мені здається дуже важливим.
Тут також згадується ефект Даннінга-Крюгера, який часто подають так: «Якщо ти впевнений в собі — значить, дурень. А якщо ти розумний — то завжди сумніваєшся». Насправді ж це не про впевненість, а про масштаб невідомого.
Це класичні архімедові кола на піску. Все, що всередині кола, — наші знання. Все, що ззовні, — поле незнання. Край, або межа кола — це місце, де знання стикаються з невідомим. Коли збільшуєш коло знань, розширюється також довжина лінії між відомим та невідомим. Отже, зростає і розуміння обмеженості власного знання. Визнати, що ти чогось не знаєш, — це водночас ствердити, скільки всього тобі вже відомо.
Стоп-машина: як не варто викидати й відкидати думки
Для мене «погане» критичне мислення починається тоді, коли будь-яку ідею ти одразу відкидаєш: «Ну я ж критичний, це неправда». Але як насправді — ти не знаєш. Щось може не збігатися з твоїми цінностями, дратувати. Але тут важливо зупинитися: «Стоп, я ж бачу тільки поверхню. Хто це сказав? У якому контексті? А що ще за цим стоїть? Чи є дослідження? Як інші про це говорять?» Тобто перш ніж робити висновки, треба хоча б трішки розширити картину.
Ти щось не знаєш — і раптом дізнаєшся. Наприклад, слово «сатурація». Я ніколи його не чув, а потім лікарі пояснили: якщо сатурація падає до 85, ти можеш померти. Спочатку: «Що за маячня?» Потім розібрався — і все стає зрозумілим. Те саме з антибіотиками: в моєму дитинстві ними шпигували всіх та від усього. Не тому, що не було критичного мислення, а просто ніхто не розібрався. Сьогодні ми вже знаємо більше.
Ось тому я кажу: «критичне мислення» — це виделка. Нею можна їсти, а можна вбити. І саме тому я роблю місточок до ідеї, що не знати — це нормально.
В мене є багато знайомих публічних людей на дуже різних позиціях. Іноді хтось пише якусь, на мою думку, повну маячню. Як і всі, я починаю закипати. Перша реакція: «Та що ти мелеш?» Але потім я зупиняю себе — і замість цього питаю: «Гаразд, а поясни, що саме ти мав на увазі? Давай розкриємо це ширше».
І в 75–80% випадків ми в результаті приходимо до спільного: «Окей, ти хотів сказати ось це — і з цим я згоден. А от із цим я не згоден, тому що…» Тобто доходиш до ядра, як у кокосі: спершу багато шуму, а в середині — суть. І насправді розбіжності вже не такі великі.
Але є ситуації, пов’язані з публічними висловлюваннями. У мене є один друг, досить відома людина. Буває, він каже: «Я оце піду й скажу публічно». І я зупиняю його: «Слухай, ти не можеш це так винести людям. Я маю терпіння та можливість розібратися з тобою, з’ясувати, що ти насправді мав на увазі, перш ніж відреагувати різко. А люди, які побачать тебе на телебаченні або прочитають у соцмережах, не будуть копати. Для них усе — чорно-біле, нуль або одиниця. Вони просто відкинуть тебе без варіантів. Це занадто straightforward».
Тому я раджу: не поспішайте «викидати» думку публічно. Якщо вже хочеться — напишіть так, щоб було за що зачепитись і тим, хто згоден, і тим, хто проти. Це просте правило працює.
І не бійтеся сказати: «Може, я не правий. Може, я не знаю. Давайте розберемось». У гіршому випадку підтвердите свою правоту, в кращому — дізнаєтесь щось нове. Це працює і в особистих розмовах, і в публічних дискусіях.
Курс Сергія про кризові комунікації — вже на платформі Laba for Teams. А придбавши підписку до 30 вересня, ви ще й отримаєте до 3 місяців додаткового доступу до контенту безоплатно. Заповнюйте анкету — і наші менеджери розкажуть усі деталі.
Бажаєте отримувати дайджест статей?
